Турбаївське повстання 1789-1793 років

UaModna:Історичний приклад самоврядування - Турбаївська Громадська збірня 1789-1793

ПЕРЕДРУК    
13 травня 2016

Володимир Молодчин

ІСТОРИЧНИЙ ПРИКЛАД САМОВРЯДУВАННЯ - ТУРБАЇВСЬКА ГРОМАДСЬКА ЗБІРНЯ 1789-1793

         Село Турбаї, яке зараз входить до Глобинського району, відоме турбаївським повстанням 1789-1793 років. Це було одне із найбільших антикріпосницьких селянських повстань у Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття. Але що саме привело до повстання, яке так жорстоко було придушене урядовими військами?Засноване вільними козаками у 30-40 роках XVII століття, село Турбаї було досить великим військовим поселенням (у селі проживало близько 2 тисяч чоловік), що входило в сотню Миргородського полку. 

          Після Полтавської битви московського царя Петра І зі шведами, та зради козацької старшини свого народу, ситуація змінилася. Миргородський полковник, одноокий Данило Апостол примушував козаків працювати, як селян, на казенних роботах, на що вони, звичайно, не погоджувалися. Врешті Данило Апостол 1792 року, ставши гетьманом Лівобережної України, захопив вільні турбаївські козацькі землі, виписав з козацького реєстру турбаївців і зарахував їх в число свої кріпосних селян.

Турбаївські козаки всіляко опиралися цьому - подавали різні скарги, протести і чолобитні грамоти. Це тривало довгі роки. Село після смерті Данила Апостола перепродували, аж поки його в 1768 році не купив сотник Федір Миколайович Базилевський. Цей "безграмотний шляхтич" з Січі, нахабний і жадібний, непримиренний до найменших вольностей "бидла, що уявляють себе козаками", де хитрістю, де підкупом, де нахрапом, відібрав у турбаївців їх законні землі, сади, луки, пасіки, привласнив всі папери. Після смерті Федора, показуючи свій гонор, селом правили його сини - Іван і Степан, люди злі, малограмотні, але з "шляхетними звичками".
           У червні 1788 року сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами, згідно компутів та іншим грамотам і документам збереженим в сім'ях. Усні свідчення не бралися до уваги, тож селяни, у яких не збереглося козацьких документів визнавалися властністю Базилевських.
      Турбаївці, отримавши в січні 1789 року копію указу Сенату, відмовилися виконувати панщину. Вони створили сільське самоврядування на чолі з отаманом Назаром Олефіром, суддею Григорієм Яструбенко і писарем Трохимом Довженко. Незабаром в село прибув Говтвянський суд для вирішення питання, хто ж 50 років тому був записаний в козацький реєстр. Але турбаївці заявили, що всі вони козаки, а поміщики Базилевські не мають права вимагати панщини.
            Тоді в травні 1789 року Базилевські домоглися введення військового загону і з його допомогою заарештували групу жителів села. Це викликало нову хвилю обурення. Відмовившись виходити на поміщицьку роботу, селяни озброїлися палицями, ходили по вулицях, відкрито заявляючи, що при першій слушній нагоді розправляться з поміщиками.
          У червні, зібравшись в хаті отамана Василя Цапка, турбаївці вирішили "хоч всім померти, але не здаватися".

19 червня суд мав оголосити своє рішення. Але, не чекаючи цього рішення, заздалегідь знаючи, яким воно буде, турбаївці вирішили силою досягти свободи. 8 червня група на чолі з Григорієм Ракша і Антоном Бондарем заарештували судових чиновників, а друга група, очолювана Семеном Помазаном, Мусієм Пархоменко та Степаном Рогачко, увірвавшись в поміщицькі хороми, вбили своїх ненависних гнобителів Івана і Степана Базілевських та їх сестру Марію. Палац був розграбований і зруйнований. 

              Розправившись з поміщиками, повсталі заарештували суддів і зажадали від них визнати їх козаками, затвердити обране ними сільське самоврядування, а також дати розписку в тому, що все це вони роблять добровільно. Представники влади задовольнили всі вимоги селян і залишили бунтівне село. Тож, якщо не проханням, то повстанням досягли турбаївці свого звільнення.

Запровадивши самоврядування — "Громадську збірню", селяни протягом чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців селяни навколишніх сіл Очеретувате, Кринок, Остап'є також створили свої органи самоврядування. Новостворенні адміністрації охоронялись козачими патрулями які були виставлені на всіх дорогах. Згадки про ті вільні часи, коли влада в селі належала тільки його населенню, знайшли відображення в народних піснях:

Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці —
Як побили Базилевців у п'ятницю вранці.
Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, —
Як побили Базилевців — усім панам дивно.

Але недовго продовжувалось вільне життя по законам Громадської збірні. Уряд Катерини II спочатку планував придушити повстання без застосування військових сил. Але, нічого не досягнувши мирним шляхом від турбаївців, прийняв рішення застосувати військову силу. До того ж старший брат убитих - Петро подав скаргу в Сенат з проханням жорстоко покарати винних у смерті рідних і погромі.
         В квітні 1793 в Турбаї було направлено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків, на озброєнні яких було навіть дві гармати. Оточивши село, вони заарештували організаторів повстання. Відбувся суд. Вирок був суворим. Сімох активних учасників повстання засудили до смертної кари, згодом заміненої вічною каторгою. Це Величко Григорій, Назаренко Василь, Олефіренко Павло, брати Мусій і Манойло Пархоменко, брати Степан і Леонтій Рогачко - їм вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро "вор" і відправили на довічні каторжні роботи в Тобольськ. 176 турбаївців, в тому числі й 14 жінок, побили батогами публічно в присутності односельчан, 15 селян після знущань померли.

        Виконуючи побажання спадкоємців Базилевських, влада і суд вирішили остаточно знищити село, щоби про нього і спогадів не залишилося.

Село було розбите на частини по 25 сімей і насильно переселено в села Яськи і Біляївка під Одесою, в села Чаплинка, Каланчак і Чорна Долина в Таврійські степи.
        Важким і тривалим був перехід на нове місце. Адже треба було пройти кілька сот кілометрів, подолати переправи через Дніпро і Інгул, Інгулець. Різні пригоди були в дорозі. Хвороби, голод, холод ночами і спека вдень, дощ були постійними їхніми супутниками. З великими труднощами, знесилені, на початку липня добралися вони до місця призначення.

         Всім селом зустрічали біляївці прибулих переселенців. Хвилюючі драматичні були ці перші дні, як для місцевих, так і для прибувших. Чим могли, допомагали біляївці переселенцям. До цієї зустрічі вони були вже готові. Знали, що в їх село прибудуть полтавці.

       17 липня 1794 року місцевий земський справник повідомив, що в Біляївку і Яськи прибуло 406 душ турбаївців чоловічої статі. А в жовтні того ж року влада рапортувала про те, що турбаївців поставили в Біляївці 88, а в Ясськах 40 хат. На ті часи і можливості це був воістину титанічний труд. Не маючи ні коштів, ні матеріалів, взялися турбаївців за облаштування і будівництво. І зараз там проживають нащадки тих повсталих турбаївців. Часто зустрічається прізвище Олефір.

      А спорожніле село Турбаї було зруйноване і надалі перейменоване в Скорботне. І тільки в квітні 1922 році йому повернуто колишню назву - Турбаї.